На фото - ветерани-інтернаціоналісти та ветерани АТО на урочистостях 14 жовтня 2018р.

Багато років для військових лютий був місяцем, коли ми вшановували їх за мужність і захист країни. Час змінилися і зараз ця дата відзначається в іншому місяці, але все ж є у лютому дата, яка по праву вважається датою вшанування справжніх ветеранів. В Україні 15 лютого відзначається День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Пам'ятну дату було встановлено 15 років тому, і її обрали не випадково. Саме цього дня частина українського суспільства неофіційно відзначала річницю завершення виведення радянських військ із Афганістану.

На ПрАТ «Кременчукм’ясо» працюють люди, які причетні до відзначення цієї дати. Їх служба на території інших держав була надзвичайно складна і відповідальна – серед ветеранів колишні кадрові військові, розвідник, снайпер. При спілкуванні відчутно, що емоції за багато років стерлися, і ось як вони говорять про свої враження від воєнних років через призму часу: 

Биков Олександр Володимирович, електромонтер: 

- До Афганістану потрапив згідно наказу керівництва армії, які не обговорювалися, а виконувалися. Мені було 24 роки, служив кадровим військовим на Закавказзі. Служба тривала майже 2 роки у південно-західній і центральній частині Афганістану - Шинданд, Баграм, ін. На той час там формувалася нова штурмова частина, я був начальником авіаційно-прицільної групи. Відповідав за підготовку літаків до вильоту, ставив загальні задачі для полку, включаючи пілотів і техніків. Атмосфера була напружена, навколо партизани, які інколи нападали на військових, обстрілювали. Для мене час, проведений в Афганістані, був складним – маю здобуті хвороби, які дають про себе взнаки і через десятиліття - поранення руки та складна форма жовтухи, яка там переносяться гризунами.

Після служби знову повернувся в округ, був начальником групи об’єктивного контролю, пов’язаною з авіацією. Минули роки, і зараз я також вважаю вірним те, що наша країна захищала свої кордони, виступаючи з мир в інших країнах. Чим далі захистиш кордони, тим краще. На сьогодні я знаю багатьох людей, пов’язаних з подіями в Афганістані, входжу до різних спілок, які захищають інтереси колишніх воїнів-інтернаціоналістів.

Шаумян Олександр Арсенович, заступник начальника відділу матеріально-технічного постачання:

- Кадровий військовий. Служив півроку у південному Лівані, 2000-2001р.р., на той час мені було 43 роки. Інтернаціональні військовослужбовці - 14 батальйонів з усього світу – французи, непальці, ірландці, італійці, фіни і багато інших, стояли прикордонною буферною зоною ООН. Наша мета - щоб ні в яку сторону далі не розгорнулися бойові дії. Зона була відгороджена щільною металевою сіткою. Коли ізраїльські війська звільнили окуповану територію, лишилося багато мін. Я був сапером, разом з іншими займався розмінуванням території. Праця дуже небезпечна, крім того, турбували постійні конфлікти між ворожими формуваннями. Пригадую, під’їде група людей на цивільних машинах і давай навмання стріляти з гранатометів по ізраїльському посту. Зпровокували, щоб ізраїльтяни дали відповідь, розвернулись і втекли. А ізраїльські військові відразу виводили з прикриття 3-4 танки і прямо через наші голови «лупили» по базам хезбулат. 

Розміновувати виїздили щодня, через спеку - рано вранці. Здебільшого ми, професіонали, не підривалися, а араби лазили по полям, могли і підірватися, частіше всього діти. Там же діти з дитинства бігають зі зброєю! А мінні поля заростають, там ніхто не ходить, дітвора полюють на перепілок тощо. Колись витягували дитину араба – відірвало ногу, але поки ми змогли надати допомогу, він стік кров’ю… Були і поранення, і смерті, але Бог нас милував і український батальйон біда обійшла стороною. Поранень у мене не було, я повернувся з Афгану на службу, а в 2002 році, після 22 років вислуги, пішов на пенсію у званні старший прапорщик. Вже давно живу спокійним мирним життям, періодично спілкуюсь з колишніми військовими.

Доля склалася так, що на «Кременчукм’ясо» працюю к колишнім товаришем по службі, Шевченком Тарасом Григоровичем. Ми були саперами в одній частині.

Сівак Віктор Григорович, водій:

- Був призваний на строкову службу з Кременчука в м. Грозне у 1985 році.  Після прийняття присяги навчався на військового водія. Потрапив у м. Кабул в окрему роту розвідки. Загалом на території Афганістану провів 20 місяців. Був водієм, ходив в караул, охороняв військову частину тощо. Ми несли службу врозвідці армії і наша специфічна частина відповідала за 44 точки: їздили по аулам, збирали різні дані, працюючи з місцевим населенням. У мене не було випадків, коли на нас нападали місцеві, але таке траплялося з іншими. Адже вдень мирне населення спокійне, а вночі виходили з дому зі зброєю.

Та все ж найстрашнішим спогадом для мене виявився перший день військової служби. Я молодий, нічого ще не знаю, та ще й потрапив до Афганістану 2 серпня, не знаючи, що це свято «десантників»! Ввечері ми пішли спати, а після відбою розпочались залпи з усієї можливої зброї. Я подумав, що це бій, кінець світу, а це було свято! 

За два роки моєї служби в нашій частині були і справжні трагедії – зі 100 чоловік троє були вбиті… Була у мене і справжня дружба – день в день з моїм товаришем прийшли на службу і звільнилися. Про сенс нашого перебування там як воїнів нам розповідали, що якби не ми туди зайшли, то це б була американська сфера впливу. Як моя служба завершилася, мені пропонували і далі йди на військового, але я в своїх життєвих планах не бачив себе в армії. 

По прибутті на Батьківщину як «афганцю» держава надала квартиру. Я активний учасник спілок, періодично зустрічаюся з іншими ветеранами інтернаціональних воєн. 

Костюков Володимир Володимирович, вантажник: 

- Призивався на строкову службу у 1985 році, і для мене стало повною несподіванкою, що нас везуть на службу до Афганістану. 2,5 роки прослужив у різних місцях -  Кальдар, Калушта-па та інші. Нас спочатку готували, шість місяців провів в учбовій частині, навчаючись поводитьсь зі зброєю, амуніцією тощо. В «афгані» був рядовим снайпером-стрілком. Наша з хлопцями задача - прикривати колону. Час дуже складний – бувало, що хлопці гинули на очах, підривалися на мінах….

Найстрашніші години свого життя провів, коли перед виводом військ під прикриттям нашу колону обстрілювали. Загиблих та ранених тоді було особливо багато. 

Цікавим фактом стала радісна зустріч з земляком, другом, з яким ми росли на одній вулиці, а там несподівано зустрілись, не знаючи, що нас обох призвали на службу до Афганістану.

На щастя, Бог мене милував за цей довгий час прожити без поранень. Живим та здоровим повернувся на Батьківщину, і турбує лише той факт, що з 2001 року стою в черзі на отримання квартири як пільговик, але справа досі не рушає з місця. 

Після армії важко було психологічно перші роки, турбували тривожні сни, спогади. Але роки все згладили, і сьогодні я пишаюся тим, що мій молодший син захищає мир в нашій країні у зоні АТО. Відслужив строкову службу і пішов добровольцем. Здоров’я тобі, синку, і всім українцям!

Когутенко Василь Олексійович, прийомоздавальник вантажу та багажу: 

- Кадровий військовий. Був офіцером авіаційного полку, який базувався в с. Мари, Туркменія. Весь потік військових, який ішов до Афганістану, ішов через нас. Тож і підготовку хлопців здебільшого проводили в нас. Головне було навіть не навчитися тримати в руках зброю чи оборонятися, головне – адаптація до клімату. А наш авіаційний полк, який знаходився практично в пустелі, був уже підготовлений до всього, тож прийшов наказ з вище і ми, як військовослужбовці, без обговорень його виконали. Служив в Кандагарі з травня по листопад 1983 - го у віці 26 років. 

Наша головна задача - обслуговування літаків, підготовка до польотів: заправка, озброєння, перевірка, огляд, тощо згідно регламенту. Це надзвичайно відповідальна командна робота. Сам аеродром був облаштований для цивільних, а ми базувалися трохи окремо, поруч. Жили в самому Кандагарі у військовому містечку. Місцеві жителі начебто відносилося до нас нормально, але ми все ж їм не довіряли. Аеродром періодично обстрілювали з мінометів. Добре, що хлопці з мого полку не загинули, але це війна, і, на жаль, було багато нещасливих випадків з іншими. Після піврічної служби в Кандагазі разом з полком повернувся в Мари і служив там до виходу на заслужений відпочинок у 2003 році. 

Сам сенс нашого там перебування сприймається в різні часи по-різному. Для мене служба у Афганістані - епізод з армійського життя кадрового військового. Це була моя робота, я був готовий до всього і завжди вважав, що не варто було посилати на війну непідготовлених хлопців, строковиків.  

Через два дні після звільнення з лав армії я влаштувався на «Кременчукм’ясо» і вже працюю 15 років. Бажаю всім мирного життя, благополуччя, а підприємству – процвітання.